Людина чуйного серця
Мальовниче село Підлуби Ємільчинського району - батьківщина чудової людини, прекрасного лікаря-педіатра Ганни Василівни Демиденко. Вона народилася і зросла у великій, дружній родині. Батьки мали восьмеро дітей, і хоч як було тяжко, але всі вони отримали освіту і знайшли своє щастя в житті.


Ганна Василівна, закінчивши середню школу, вступила до Київського медінституту ім. Богомольця. Але навчання було перерване війною. Стоптавши чимало закурених війною стежок, Ганна Демиденко знаходить в собі сили для продовження навчання. Інститут закінчила відмінно і отримала омріяний диплом лікаря-педіатра та свою першу путівку в самостійне життя - направлення на роботу в Ємільчинську лікарню.
Лікар щиро зізнається, що початок праці був дуже приємним. Вона гордилася своєю роботою. Із шести дівчат, які навчалися разом з Ганною Василівною у місцевій школі, п'ятеро пішли вчительськими стежками, і лише вона ризикнула податися до столиці, щоб осягнути професію лікаря.


Уже в серпні 1957 р. Г. В. Демиденко працювала заступником головного лікаря з лікувальної роботи, а в листопаді 1960-го вона завідувала дитячим відділенням. Діти були її найвищою радістю, їм віддавала всю себе. Коли була можливість перекваліфікуватися і піти на іншу, легшу лікарську роботу, не пов'язану з дітьми, Ганна Василівна залишилася на своєму місці. "Я не могла вчинити інакше, бо надто цінувала вдячну дитячу посмішку. Звичайно, працювати було надзвичайно важко. Але медицина ніколи не була легкою роботою, якщо її виконувати по совісті. Сюди повинні йти тільки ті, хто поважає таку роботу, у кого на першому плані любов до хворого", - вважає вона.


Ганна Василівна пригадала, як одного разу до лікарні потрапила дитина, котра, зазіваючись, упала в яму з жижею (рідина з перегною). Рятувати це дитя було складно, той день став справжнім випробуванням для досвідченого лікаря: відсутність необхідної апаратури, лише єдиний вірний порадник і друг - слуховий апарат та лікарське вухо. Але труднощі були подолані. Дитина продовжує жити.


Дедалі більшає й більшає перемог - Г. В. Демиденко стає справжнім професіоналом своєї справи. Її талант швидко помітили і 1961 року запросили на посаду головного лікаря Ємільчинської лікарні, яку вона обіймала до 1985 року. Тоді, окрім лікувальної роботи, їй доводилося займатися і кадрами, і облаштовуванням приміщень. Саме у цей час, як пригадує Ганна Василівна, вдалося придбати перші рентгенапарат та електрокардіограф. То вже було великим досягненням!


"Я старіла, а медицина росла", - жартує лікар. Добрий гумор і оптимізм - невід'ємні складові її натури. Завдяки цьому їй вдалося побудувати гарну триповерхову лікарню, створивши затишок і для лікарів, і для хворих.


За часи головування на тендітні плечі Ганни Василівни випадало немало складної роботи. Одна з них - робота з кадрами. Особливо складно, як зізналася вона, було з молодим медперсоналом. Нерідко недосвідчені лікарі допускалися помилок, за які слід було нести відповідне покарання. Але до цього головний лікар ставилася особливо обережно. Вона обдумувала все до найдрібніших деталей і обирала таку кару, яка і для винного, і для усього персоналу ставала гарним уроком, але ніколи не чинила зайвого болю. Винний виправлявся, і всі продовжували працювати, так би мовити, душа в душу. Теплими словами згадує Г. В. Демиденко усіх, з ким працювала. Вважає, що їй таланило на добрих людей не тільки серед колег, а й у колі керівних осіб та в колі друзів і знайомих. Та й вони поважали її, допомагали в усьому.


...Спливали роки. Ганна Василівна, досягнувши пенсійного віку, написала заяву про звільнення з посади. Незважаючи на те, що її вмовляли продовжити головування, вона не поступилася. Бо вважала, що керівник завжди повинен бути молодим і моторним не тільки задля роботи, а й задля виступів з трибун, зі сцени... Він мусить бути взірцем для всіх. Проте і після виходу на пенсію Г. В. Демиденко не полишила свою медичну варту, вона продовжила працювати за тим фахом, з якого починався її професійний шлях, - лікарем-педіатром.


Кажуть, що Ганна Василівна була людиною слова: усе, що колись комусь обіцяла, доводила до кінця. Прохання кожної людини вона занотовувала у записничок, щоб нічого не забути. Навіть тоді, коли розраховувалася з роботи, дістала той записник, перевіряючи, чи виконала усі свої обіцянки. Тільки після цього зі спокійною душею вона полишила медицину, пішла на заслужений відпочинок. Сталося це у 1997 році.


Г. В. Демиденко ніколи не обділяли увагою. Це була маленька відплата за її сумлінність, старанність і відданість роботі. Чотири рази була вона депутатом і членом бюро райкому, неодноразово нагороджувалася почесними грамотами та похвальними листами, також має нагороди державного значення: орден "Знак пошани" (1966 р.), орден Трудового Червоного Прапора (1981 р.), медаль "За доблестный труд" (1970 р.), медаль "Ветеран праці" (1987 р.).