П.В. Потопнін стояв біля витоків нейрохірургічної служби, яку й організовував у нашій області. Спочатку в хірургічному відділенні були виділені окремі ліжка для хворих нейрохірургічного профілю, а згодом - відкрито нейрохірургічне відділення. Крім того, П.В. Потопнін виїжджав у райони області й там надавав медичну допомогу хворим.


Павло Васильович був відмінним, висококваліфікованим спеціалістом, блискуче оперував - у нього були справді золоті руки. Цьому, можливо, сприяло й навчання в фабрично-заводській школі, де він здобув професію столяра. Згодом почалося навчання у Військо-Медичній Академії в м. Ленінграді, спеціалізація, затим - удосконалення в Київському науково-дослідному інституті.


Незабаром Павло Васильович став першим відомим нейрохірургом в області, завоював неперевершений авторитет серед населення і медиків. Він багатьом урятував життя. Спостерігалися дивовижна відданість хворим, бережне ставлення до них і взаємна теплота.
Всіх дивувала витриманість і наполегливість Павла Васильовича.


Коли лікар Віра Миколаївна Красномовець вперше в обласній лікарні робила операцію з видалення долі легені, Павло Васильович асистував їй. Операція тривала більше 4-х годин. Після операції Павло Васильович важко опустився на стілець, витер краплі поту, не промовивши жодного слова. Всі зрозуміли, чого коштувало йому, інваліду після тяжкого поранення, це фізичне напруження.


...Його життя було драматичним: у перші дні війни, достроково закінчивши Ленінградську Військово-Медичну Академію, пішов на фронт. Через декілька днів - тяжке поранення в тазову область з ушкодженням сідничного нерва. Він став інвалідом на все життя і вважав, що тільки завдячуючи якомусь диву залишився живим. Поранення ускладнилося зараженням крові.


В маренні, з високою температурою він лежав на узбіччі дороги під Житомиром (у районі Богунії). Звідси направлялися полонені в концтабори. Фашисти боялися до нього навіть підійти, підозрюючи, що він захворів на висипний тиф. Якийсь чоловік на конях під'їхав до вмираючого, вмостив на віз, прикрив соломою і привіз до лікарні, що по вулиці Довженка...


Неабияка участь у долі Павла Васильовича і хірурга Олександра Федоровича Гербачевського - можна сказати, що він (Гербачевський) врятував йому життя. Олександр Федорович особисто зробив операцію з приводу остеомієліту кісток таза. Він узяв Потопніна до себе, доглядав, лікував, ставився до нього, як до рідного сина. Стан Павла Васильовича поступово кращав, і Олександр Федорович почав навчати його хірургії.
Потопнін був надзвичайно здібним і працьовитим учнем. Талановитий, від природи розумний, принциповий, чесний, скромний - все це поєднувалося з добротою і любов'ю до людей. Він серцем співчував хворим.


Найкращим його другом була дружина Ольга Яківна. Вони чимало читали. Йому подобалися історичні романи, поезія (він любив читати на пам'ять), класична музика, особливо Чайковський і Моцарт, образотворче мистецтво.


А ще - він любив життя... Але після тяжкої операції 22 жовтня 1983 року Павла Васильовича не стало.
На похорони з'їхалися сотні людей: рідні, близькі, колеги, друзі, знайомі, вдячні пацієнти.


Павло Васильович Потопнін залишив після себе добру пам'ять, достойних і вдячних учнів, які продовжили і примножили його працю.