Народився М.В. Дикий у центрі України на кордоні Полтавської і Черкаської областей - 6 травня 1930 року (це по документах, а фактично - у жовтні 1929-го, тому і встиг своє справжнє 60-річчя відмітити восени 1989-го, а до паспортного не дожив рівно два місяці). Його рідне село Гусине пізніше було затоплене водами Кременчуцького водосховища, але Микола Васильович вважав своєю батьківщиною Черкащину, все життя привітно зустрічав своїх земляків, приймав їх як найдорожчих гостей.


До вступу в Київський медінститут у 1952 році він встиг здобути середню освіту, оволодіти грою на баяні, повчитися у Полтавському музучилищі (разом з майбутнім знаменитим композитором Олександром Білашом), закінчити Черкаський фельдшерсько-акушерський технікум.
У 1954 році познайомився з майбутньою дружиною Галиною Миколаївною, з якою в злагоді і любові прожив 34 роки.
Затим навчання в Київському медінституті і паралельно - робота в лікарні невідкладної допомоги.


Після закінчення інституту М.В. Дикий попросився у рідні місця, де шість років пропрацював головним лікарем двох дільничних лікарень і Драбовської ЦРЛ.


Скрізь він залишав після себе новозбудовані приміщення, вдячних пацієнтів і добру згадку.
З 1965 по 1967 роки Микола Васильович працював начальником відділу спецмеддопомоги МНС УРСР. То були постійні екстремальні ситуації, постійні відрядження в "гарячі точки".


За два роки він об'їздив усю Україну, поки, нарешті, на колегії міністерства, тодішня завідуюча Житомирським облздороввідділом Галина Семенівна Яковлева не запросила його на посаду головного лікаря в обласний онкологічний диспансер.
До Житомира сім'я М.В. Дикого переїхала 1967 року. Це був їх останній переїзд.


Нелегка й відповідальна робота в онкологічному диспансері... М. В. Дикий, за спогадами колег і друзів, був надзвичайно порядним, контактним і справедливим керівником. Він бував на всіх нарадах і зібраннях, котрі мали відношення до його роботи. Вчився і вчив, наполегливо працював і цього ж вимагав від інших. У його лексиконі вирази "не хочу" і "не можу" були відсутні. У професійному плані він підтримував будь-яку ініціативу, керував з почуттям доброго гумору і посмішкою, ніколи не підвищуючи голос.


Достатньо було йому прочитати чи почути, що десь з'явилося нововведення, як він зразу ж відправляв туди когось із лікарів на спеціалізацію. Житомирський онкодиспансер за рівнем меддопомоги, оснащення і результатів роботи завжди входив у десяток кращих лікувальних закладів України.


М.В. Дикий завжди був прикладом у роботі, на відпочинку, навіть в особистому житті. Він усе робив для людей, а його ставлення до молодих спеціалістів інакше як батьківським не назовеш. (В обхід усіх інструкцій і наказів надавав на перших порах молодим лікарям житло на території диспансеру.)


Дикий багато уваги приділяв передовим технологіям і новим методам лікування, але на перше місце він все-таки ставив турботу про людину, особливо про хвору і немічну. Двері його кабінету були відкриті завжди і для всіх. Якщо потрібна була допомога, не відмовляв нікому: ні лікарю, ні санітарці, ні двірнику. Зла і незадоволення за пазухою ніколи не носив, а що мав - казав прямо в очі. Він любив повторювати: "Дивись мені в очі!". За це його любили й поважали.


Основні риси цієї неординарної людини: мудрість, доброта, професіоналізм, оптимізм і високе почуття обов'язку. Таким він залишився у пам'яті всіх, хто його знав, з ким він працював.


Дикий був щедро обдарований природою: серед організаторів охорони здоров'я він був передовим адміністратором; з практичними лікарями - виявляв високі знання спеціаліста, компетентність; з будівельниками розмовляв, як досвідчений прораб; серед артистів був музикантом і співаком; а в дружньому колі - просто веселим і компанійським чоловіком, який любив своїх друзів, близьких, щиро кохав свою дружину Галину Миколаївну, своїх синів - Сергія та Ігоря. Але головним його талантом було - відкривати таланти в інших людей! Така риса - досить рідка і... безцінна. Вона вимагає наявності розуму, доброти, порядності, любові до ближнього, терпіння і відкритості. Спілкуватися з такою людиною в житті - це подарунок долі. Всі, кому випало щастя працювати і спілкуватися з Миколою Васильовичем, до кінця своїх днів будуть випромінювати отриману від нього "радіацію" гуманізму і відповідальності за справу. Він глибоко усвідомлював і давав зрозуміти іншим, що дисципліна держиться не на страсі, а на повазі. А найбільшим його досягненням, мабуть, є те, що наполегливою працею, за допомогою розуму і великої доброти, він створив команду, де кожний - особистість, а всі разом - колектив.


За це його люблять і понині - без вказівок і розпоряджень... На його могилі постійно свіжі квіти. Микола Васильович виконав своє високе призначення - вічна йому пам'ять!