Приїжджаючи в рідне село Бехи Коростенського району, Роман Опанасович часто згадував, як, бувало, пізно увечері або й опівночі він, малий хлопчисько, прокидався, почувши стук у двері й схвильовані голоси. То прийшли до його батька, сільського фельдшера: хтось тяжко захворів, потрібна невідкладна медична допомога. І не зважаючи ні на час, ні на проливний дощ, Опанас Нестерович поспішав на виклик...

Шанували селяни свого фельдшера за доброзичливість, щирість, готовність завжди прийти на допомогу. І, слухаючи, як люди дякують батькові, Роман змалку проймався повагою до його професії та мріяв, коли виросте, теж здобути медичну освіту.

Першим кроком до здійснення мрії стало навчання у фельдшерсько-акушерській школі. Вчився він відмінно, а по закінченні вступив до Київського медичного інституту. Але почалася війна, і, залишивши студентську лаву, Роман попрямував фронтовими дорогами з автоматом і сумкою з медикаментами через плече. Повертаючи поранених у стрій, дійшов до Берліна і лише тоді лейтенант медичної служби запасу продовжив перерване війною навчання в інституті.

З 1946 по 1949 рр. він навчався в Івано-Франківському медінституті. Коли одержав диплом з відзнакою, деякий час працював у Дрогобичі, але тягнуло в рідні краї, на Житомирщину, де минули його дитинство і юність. З 1956 року він працює спочатку ординатором отоларингологічного відділення обласної лікарні, а потім (понад чверть століття) - його завідуючим. І навіть досягнувши пенсійного віку, Роман Опанасович не розлучався з відділенням, якому віддав немало років, енергії і зусиль. Він охоче передавав свій багатий досвід молодим колегам. Чимало його учнів, висококваліфікованих лікарів-отоларингологів із вдячністю згадують свого наставника, до якого часто зверталися за консультаціями, коли виникали складні випадки у їхній медичній практиці.

А поділитися ветерану-медику було чим. За час своєї праці у лікарні він зробив близько десяти тисяч операцій, які вимагали не лише хірургічної майстерності, а й виправданого ризику, сміливих рішень.

Лікарю-отоларингологу доводилося майже щодня виконувати складні операції. Дивно, але він пам'ятав майже кожного свого пацієнта, можливо тому, що й вони не забували про нього. Нерідко згадував різні випадки із життя своїх хворих...

Мала Оленка гралася з братиком. Той дістав соняшникове насіння і пригостив сестру. Та, на біду, насінинка потрапила у дихальні шляхи. Оленка задихалася. Налякана мати покликала на допомогу сусідів. Потім машина мчала з дівчинкою до міста. Затим обласна лікарня, лагідний голос лікаря:
- Заспокойтеся. Все буде гаразд.
Справді, за півгодини Роман Опанасович витяг насінину, яка мало не заподіяла Оленці непоправного лиха.
Коли Оленку забрали додому, лікар підійшов до стенду, що висів на стіні його кабінету, і прикріпив насінину...
- На той час вона була вже не єдиною у моїй колекції, - розповідав Роман Опанасович в одному із приватних інтерв'ю.

Чого тільки немає на тому своєрідному стенді: монети, значки, ковпачок від авторучки, шпильки, цвяхи, гудзики, соняшникове насіння, квасоля... І все те могло спричинити біду. Врятували потерпілих умілі й вправні лікарські руки.

Оперувати на дихальних шляхах - з чим можна порівняти цю майстерність? Саме на таких операціях спеціалізувався Р. О. Бех.

... Андрійка привезли у тяжкому стані: бурхливий запальний процес у горлі розповсюдився на трахеї - ларинготрахеїт. Немовля задихалося. Скільки зусиль доклав Роман Опанасович, щоб дихання дитини стало рівним і спокійним! Скільки часу довелося пробути біля ліжечка тримісячного пацієнта!

У свій час перед лікарем стояло чимало непростих загадок. Одна з них - склерома: дихальні шляхи хворого заростають тканиною, звужуються, потім настає задуха. Лікар не тільки успішно боровся з цим недугом, але й захистив дисертацію, присвячену цій темі, - став доктором медичних наук.

Навіть досягши пенсійного віку, Р. О. Бех ще досить тривалий час працював в обласній лікарні. Але роки давали знати про себе: справлятися з величезним обсягом роботи ставало все складніше, проте обмежитися домашніми стінами лікар також не зміг. Тому він вирішив продовжити плідну працю у Житомирській центральній районній лікарні. І там Роман Опанасович лишив по собі приємні згадки.

Олександр Юхимович Місюров - головний лікар цієї лікарні, заслужений лікар України, розповідає:
- Романа Опанасовича я знав із 1973 року. На той час він уже був головнм отоларингологом та завідуючим лорвідділення обласної лікарні. За спеціальністю Р. О. Бех - для дорослих отоларинголог, але майже всі роки своєї праці присвятив дітям. На той час маленькі дуже часто хворіли на гострі респіраторно-вірусні захворювання, що супроводжувалися набряками гортані. Тож він одним із перших застосував новий метод лікування таких хворих - трахіотомію - і врятував немало дитячих життів.

Роман Опанасович був мудрою людиною. Любив усе прекрасне, цінував життя, поважав жінок, був завжди життєрадісним - радів кожному прожитому дню і кожній людині, яка приходила до нього. Віддавав своїм пацієнтам усе, що міг, а у відповідь отримував удвічі більше. Його життєве кредо: "Да не оскудеет рука дающего".

У відділенні, де працював Р. О. Бех, завжди був здоровий морально-психологічний клімат. Його любили колеги і хворі, його знала і поважала майже вся область.

Роман Опанасович пішов на заслужений відпочинок, коли йому було за вісімдесят. Але рідний колектив і тоді пам'ятав про нього: завжди вітали з днем Перемоги, навідувалися задля душевних розмов.

Колеги називали його Інтелігентом з великої літери і лікарем від Бога.