Кадрова криза в сільській медицині – вихід є!
Управлінням охорони здоров’я облдержадміністрації підготовлено комплексну програму заходів щодо вирішення кадрової проблеми, зокрема, в сільських лікувально-профілактичних закладах Житомирщини.
За цією програмою навчання студентів вищих медичних навчальних закладів, котрі після їх закінчення побажають працювати в сільській місцевості, оплачуватиметься з обласного бюджету.
- Програма отримала підтримку влади області й розглядатиметься під час чергової сесії обласної ради з метою бюджетного асигнування для втілення її в життя, - повідомив начальник управління охорони здоров’я облдержадміністрації Олександр Михайлович Торбас. – Нещодавно відбулася зустріч керівництва галузі Житомирщини зі студентами Національного медичного університету імені О.О.Богомольця - випускниками 2012 року, які навчалися на контрактній основі. Ми запропонували їм взяти участь у нашій програмі – пройти інтернатуру за рахунок обласного бюджету, поїхавши натомість працювати до сільських лікувальних закладів.
- Олександре Михайловичу, які результати цієї зустрічі?
- Принаймні, до часу розподілу, який відбудеться у лютому, майбутні лікарі мають час на роздуми - сподіваємося, що наша пропозиція їх зацікавить.
- А чим вона може зацікавити з практичної, як мовиться, сторони? От приїде молодий спеціаліст у село – де він житиме, чи надасть йому громада житло, як він буде добиратися до важких хворих – чи забезпечать його хоч якимось транспортом, а чи доведеться пішки чимчикувати на далекі вулиці й у дощ, і в завірюху?
- Ми розробили одну цікаву модель – найближчим часом я буду обговорювати її з керівництвом області - за якою лікарі сімейної практики, котрі працюватимуть у сільських амбулаторіях, матимуть змогу жити в райцентрі (один день проводячи прийом у районній лікарні) й щодня приїжджати в амбулаторію на роботу.
- Але в такому випадку лікарю потрібен окремий особистий транспорт – окрім того, який передбачений для сільської лікарської амбулаторії…
- Ви розумієте, набагато більша проблема полягає навіть не в наявності транспорту. От я спілкувався з випускниками столичних вищих навчальних закладів - вони просто бояться їхати працювати в село. Адже не секрет, що воно сьогодні, як мовиться - на стадії вимирання. Й наважитися приїхати з Києва, де вони провели вісім своїх найкращих років (шість років навчання й два інтернатури) в глухе село – такий крок зробити досить непросто. Вони розуміють, наскільки складна ця ситуація. Тож, звісно, через певний – і то, на жаль, досить невеликий - час будуть намагатися просто втекти з села. Або шукатимуть якісь інші можливості все ж таки не залишатися працювати там. Тому сьогодні можна було б створити таку модель, коли вони всі працюватимуть в амбулаторіях у селі, де в будь-якому випадку є місцеві медсестри чи фельдшер, котрі, за нагальної потреби – наприклад, уночі - можуть або самі розібратися з ургентним випадком, або викликати бригаду швидкої допомоги з районного центру. А сімейному лікарю було б достатньо (якщо радіус району невеликий – в межах, припустимо, 30 кілометрів) кожного дня доїжджати. Районні лікарні в нашій області мають наразі гарну матеріально-технічну базу, тож молодим спеціалістам у райцентрі не так страшно було б погоджуватися на роботу в сільській лікарській амбулаторії. Але з якою готовністю вони сприймуть таку модель – це залежить у першу чергу від того, як спрацюють районні державні адміністрації, які й повинні забезпечити їх житлом та службовим автотранспортом.
- У селі ж бо цей момент для медичного працівника надто важливий – нехай автівка буде й найдешевша, аби лише, як кажуть, мати колеса в руках. А можливий такий варіант, щоб сімейний лікар працював у двох амбулаторіях? І зарплата, й охоплення населення більші…
- Лікар може займати штатну посаду лише в одній амбулаторії – за відповідним нормативом для сільської лікарської амбулаторії він має обслуговувати 1200-1600 осіб. Тобто, працюючи в двох закладах, йому доведеться витримувати подвійне професійне навантаження. Але якщо лікар захоче й зможе повноцінно працювати в двох амбулаторіях, суміщаючи обслуговування населення двох дільниць і витримуючи подвійне навантаження - звісно, це буде для нього відповідним матеріальним заохоченням. Аби було бажання працювати.
- Скажіть, Олександре Михайловичу, а чи немає такої задумки – стосовно роботи зі студентами мед-університетів - щоб цілеспрямовану підготовку спеціалістів саме для нашої області розпочинати ще з їх навчання на першому-другому курсі? Чи обласний бюджет „не осилить” таку потребу в фінансуванні?
- Звісно, коштів необхідно багато. Але розроблена програма передбачає, по-перше, роботу зі студентами-„контрактниками”, котрі в 2012 році перейдуть на четвертий курс медуніверситету (провчившись половину терміну за власні кошти, багато хто з них – я переконаний – зацікавиться нашою пропозицією оплатити їх подальше навчання), та роботу з першокурсниками (адже через вісім років вони перспективно все одно мають прийти працювати в сільську мережу). Тож плани у нас великі – ми будемо активно обговорювати це питання з владою області, зустрічатися зі студентами – майбутніми лікарями.
- Тобто кадрову кризу в сільській медицині вирішити можна.
- Й перспектива виходу з неї – цілком реальна!
- Програма отримала підтримку влади області й розглядатиметься під час чергової сесії обласної ради з метою бюджетного асигнування для втілення її в життя, - повідомив начальник управління охорони здоров’я облдержадміністрації Олександр Михайлович Торбас. – Нещодавно відбулася зустріч керівництва галузі Житомирщини зі студентами Національного медичного університету імені О.О.Богомольця - випускниками 2012 року, які навчалися на контрактній основі. Ми запропонували їм взяти участь у нашій програмі – пройти інтернатуру за рахунок обласного бюджету, поїхавши натомість працювати до сільських лікувальних закладів.
- Олександре Михайловичу, які результати цієї зустрічі?
- Принаймні, до часу розподілу, який відбудеться у лютому, майбутні лікарі мають час на роздуми - сподіваємося, що наша пропозиція їх зацікавить.
- А чим вона може зацікавити з практичної, як мовиться, сторони? От приїде молодий спеціаліст у село – де він житиме, чи надасть йому громада житло, як він буде добиратися до важких хворих – чи забезпечать його хоч якимось транспортом, а чи доведеться пішки чимчикувати на далекі вулиці й у дощ, і в завірюху?
- Ми розробили одну цікаву модель – найближчим часом я буду обговорювати її з керівництвом області - за якою лікарі сімейної практики, котрі працюватимуть у сільських амбулаторіях, матимуть змогу жити в райцентрі (один день проводячи прийом у районній лікарні) й щодня приїжджати в амбулаторію на роботу.
- Але в такому випадку лікарю потрібен окремий особистий транспорт – окрім того, який передбачений для сільської лікарської амбулаторії…
- Ви розумієте, набагато більша проблема полягає навіть не в наявності транспорту. От я спілкувався з випускниками столичних вищих навчальних закладів - вони просто бояться їхати працювати в село. Адже не секрет, що воно сьогодні, як мовиться - на стадії вимирання. Й наважитися приїхати з Києва, де вони провели вісім своїх найкращих років (шість років навчання й два інтернатури) в глухе село – такий крок зробити досить непросто. Вони розуміють, наскільки складна ця ситуація. Тож, звісно, через певний – і то, на жаль, досить невеликий - час будуть намагатися просто втекти з села. Або шукатимуть якісь інші можливості все ж таки не залишатися працювати там. Тому сьогодні можна було б створити таку модель, коли вони всі працюватимуть в амбулаторіях у селі, де в будь-якому випадку є місцеві медсестри чи фельдшер, котрі, за нагальної потреби – наприклад, уночі - можуть або самі розібратися з ургентним випадком, або викликати бригаду швидкої допомоги з районного центру. А сімейному лікарю було б достатньо (якщо радіус району невеликий – в межах, припустимо, 30 кілометрів) кожного дня доїжджати. Районні лікарні в нашій області мають наразі гарну матеріально-технічну базу, тож молодим спеціалістам у райцентрі не так страшно було б погоджуватися на роботу в сільській лікарській амбулаторії. Але з якою готовністю вони сприймуть таку модель – це залежить у першу чергу від того, як спрацюють районні державні адміністрації, які й повинні забезпечити їх житлом та службовим автотранспортом.
- У селі ж бо цей момент для медичного працівника надто важливий – нехай автівка буде й найдешевша, аби лише, як кажуть, мати колеса в руках. А можливий такий варіант, щоб сімейний лікар працював у двох амбулаторіях? І зарплата, й охоплення населення більші…
- Лікар може займати штатну посаду лише в одній амбулаторії – за відповідним нормативом для сільської лікарської амбулаторії він має обслуговувати 1200-1600 осіб. Тобто, працюючи в двох закладах, йому доведеться витримувати подвійне професійне навантаження. Але якщо лікар захоче й зможе повноцінно працювати в двох амбулаторіях, суміщаючи обслуговування населення двох дільниць і витримуючи подвійне навантаження - звісно, це буде для нього відповідним матеріальним заохоченням. Аби було бажання працювати.
- Скажіть, Олександре Михайловичу, а чи немає такої задумки – стосовно роботи зі студентами мед-університетів - щоб цілеспрямовану підготовку спеціалістів саме для нашої області розпочинати ще з їх навчання на першому-другому курсі? Чи обласний бюджет „не осилить” таку потребу в фінансуванні?
- Звісно, коштів необхідно багато. Але розроблена програма передбачає, по-перше, роботу зі студентами-„контрактниками”, котрі в 2012 році перейдуть на четвертий курс медуніверситету (провчившись половину терміну за власні кошти, багато хто з них – я переконаний – зацікавиться нашою пропозицією оплатити їх подальше навчання), та роботу з першокурсниками (адже через вісім років вони перспективно все одно мають прийти працювати в сільську мережу). Тож плани у нас великі – ми будемо активно обговорювати це питання з владою області, зустрічатися зі студентами – майбутніми лікарями.
- Тобто кадрову кризу в сільській медицині вирішити можна.
- Й перспектива виходу з неї – цілком реальна!
Вікторія Паламарчук.
