Доля лікаря

Наша розповідь про лікаря-фтизіатра Марію Олексіївну Томчук, яка 20 років працювала в Житомирському міському протитуберкульозному диспансері. Марія Олексіївна народилася 31 грудня 1919 р. в селі Жерделі Житомирського повіту Волинської губернії в багатодітній селянській родині. Одного разу її старший брат Ігнатій сильно поранив руку. Шестирічна Марія перев’язала рану клаптем лляної тканини й умовила брата йти до лікаря в сусіднє село (5 км). Земський лікар запитав: «Хто тобі надав першу допомогу?» Ігнатій вказав на маленьку сестричку. Лікар уважно подивився на неї і сказав: «Бути тобі лікарем!»

1

Після закінчення семирічної школи в селі Халаїмгородок (нині с. Городківка Андрушівського району) вступала в Бердичівське ПТУ. Під час прийому документів директор ПТУ сказав їй: «Ти маленька на зріст і не підходиш для роботи біля верстата. Йди вчитися у фельдшерську школу». Марія пояснила, що не встигла подати туди документи. Він зателефонував до директора Бердичівської фельдшерської школи, і той погодився допустити її до іспитів.

Марія Олексіївна з великою теплотою і вдячністю згадувала про викладачів Бердичівського фельдшерсько-акушерської школи. Вони зуміли організувати навчання так, що всі з великим захопленням старанно вчилися. Але особливо важко давалась латинська мова, тож для полегшення їм давали вчити вірші давньоримського поета Вергілія. Під час навчання розвивали почуття відповідальності за свою працю. Якось на занятті Марію викликали до дошки і дали завдання написати рецепт. Коли рецепт був написаний, викладач вигукнув: «Ваш хворий помер!» Це означало, що допущена помилка. Дівчина швидко виправилась. «Не там поставила кому», – пояснила вона. Викладач зауважив: «В житті не коми ставляться, а хрести». Тим самим він дав зрозуміти, що у медицині немає дрібниць. У фельдшерській школі Марія Олексіївна освоїла гру на гітарі і мандоліні, займалася спортивною гімнастикою.

2

У 1938 р., закінчивши з червоним дипломом школу, вступила до Вінницького медичного інституту. Викладачі були знавцями своєї справи, людьми високої культури. Серед них були професори, яким було далеко за 80 років. Вони особливо цікаво викладали історію розвитку медицини в 19 столітті, адже особисто спілкувалися зі знаменитими вченими Росії та Європи, про яких розповідали на лекціях. У 1940 р. Марія Олексіївна стала працювати медсестрою в I лікарні імені Пирогова у Вінниці. Навчання, улюблена робота, заняття гімнастикою і в літературному гуртку – все приносило радість, було очікування довгого і щасливого життя.

Під час ІІ світової війни на базі лікарні був сформований військово-санітарний поїзд, який протягом 20 днів вивозив поранених з Вінниці до Саратова. Марія Олексіївна була медсестрою в цьому поїзді. 19 липня 1941 р. німецькі війська окупували Вінницю, в цей же день військово-санітарний повільним ходом в'їжджав у зайняте місто. Але машиніст, побачивши німецькі танки, зумів заднім ходом відійти від обстрілу.

У Саратові Марію Олексіївну Томчук направили в Астраханський медичний інститут. По-доброму поставилася дирекція інституту та викладачі до евакуйованих студентів з України. Марія Олексіївна також працювала медсестрою в I Астраханській клінічній лікарні. У 1942 р. вона з червоним дипломом закінчила Астраханський медичний інститут і добровільно пішла на фронт. Вона згадувала: «В лікарню, де я працювала лікарем, привезли блокадників з Ленінграда. Вони були виснажені і вмирали. У мою палату поступила жінка з немовлям. Поставила їй капельницю, через деякий час дивлюся, вона мертва, а дитина смокче груди. Прийшов лист з Ленінградського фронту про те, що мій брат Павло загинув, батьки в окупації. Тоді твердо вирішила йти на фронт і рятувати поранених».

З лютого 1943 р. молодший лейтенант М. О. Томчук служила в інженерних військах лікарем військово-будівельної дільниці №177-№168 Південного фронту. У її віданні було від 2000 до 3000 осіб. До її компетенції входило надавати першу допомогу, визначати порядок та шляхи евакуації хворих і поранених, вести санітарну розвідку водних джерел, суворо контролювати дотримання санітарного мінімуму з харчування, особистої та громадської гігієни, не допускати спалахів епідемій на ділянці. Одного разу довелося відступати в широкому степу. Стояла спекотна погода, постачання було порушено, харчувалися погано, тому швидко втомлювалися. На підводах везли поранених, самі йшли пішки. Несподівано з'явився німецький літак-винищувач і почав розстрілювати з кулеметів. В степу сховатися ніде і, щоб вціліти, застосовували тактику бігти назустріч літаку. Поранені залишалися на підводах і гинули. Льотчик насолоджувався цим. Один із червоноармійців скористався тим, що пілот опустився дуже низько і відкрив ліхтар кабіни, влучний постріл і ворог був збитий.

У грудні 1943 р. наказом Сануправління Південного фронту Марія Томчук призначена лікарем-ординатором терапевтичного відділення спеціалізованого евакуаційного госпіталю №2347. Для молодих лікарів цілодобове спілкування з колегами, які мали стаж по 30-40 років, зробило госпіталь свого роду «академією». Один з лікарів, наприклад, мав досвід роботи земського лікаря та участі у трьох війнах. У колективі панувала дружня, доброзичлива атмосфера. На консиліумах з'ясовували, як ланцюжок подій призвів до смерті пораненого, вчили швидко і грамотно приймати рішення. Далі наведу уривки з інтерв'ю:

«Маріє Олексіївно, Вам доводилося брати участь у бойових операціях?

– Коли  починався бій, то йшов великий потік поранених. Ми іноді три доби оперували і спали в ті моменти, коли медсестри міняли поранених.

– В яких умовах доводилося оперувати?

– Умови були різні. У 1943-1944 роках ворожа розвідка вела полювання за шпиталем. Нас часто бомбили, обстрілювала артилерія, атакували ворожі війська. При обстрілі всі вікна вилітали, в операційній стояв пил, сипалася штукатурка, лікарі й самі отримували поранення, навіть деколи гинули. Та, незважаючи ні на що, прагнули завершити операцію.

– Вам доводилося вступати в бій з німцями?

Під час одного з боїв почали оперувати, але на шпиталь напали есесівці. Вони зім'яли оборону і ввірвалися в госпіталь. Поранені, лікарі і медсестри вступили в бій. У мене був тяжко поранений у живіт, неможливо було зупинити операцію. В операційну вбіг солдат і кинув автомати та крикнув: «Німці в госпіталі!» та я продовжила оперувати. Грюкнули двері, медсестри застигли в жаху. Повернулася. Біля входу стояв дуже великого зросту кремезний есесівець. Дивлюся на автомати і розумію, подамся до них, однією чергою він вб'є нас і пораненого. Тут знадобилася підготовка з рукопашного бою. Попрямувала до нього. Не вбачаючи в мені небезпеку, посміхнувся і сказав по-німецьки «дівчина», схопив за талію і нахилився до мене. Цього мені й треба було. Різкий і сильний удар знизу вгору, і він впав без свідомості. А я продовжила операцію. Потім солдати його скрутили».

Марія Олексіївна брала участь у визволенні Ростова-на-Дону, Донецької, Херсонської областей та Криму. По закінченні війни старший лейтенант Марія Олексіївна Томчук була визнана інвалідом першої групи і звільнена з армії. Працювала у військовому госпіталі №409 у Житомирі. З другої половини 60-х років 20 років працювала фтизіатром в Житомирському міському протитуберкульозному диспансері. Її запам'ятали як добру людину, що володіла мистецтвом лікувати.

У долі лікаря Марії Олексіївни Томчук бачимо історію покоління медпрацівників, яким довелося ціною свого життя і здоров'я рятувати людей.

І.В. Александров.