Первинна медична допомога буде надаватися тільки лікарями загальної практики – сімейними лікарями. Й щоб цього досягнути, вже зараз проводиться системна робота з підготовки кадрів сімейних лікарів. Адже при потребі майже в 33 тисячі, їх у галузі працює нині лише вісім тисяч.

2011-10-20_120718А тим часом успіх втілення реформ у медицині залежить від того, наскільки лікарі та медсестри, котрі надають первинну медичну допомогу, будуть розуміти необхідність реформування. Принаймні, на цьому наголошували у виступах, зокрема, перший заступник міністра охорони здоров’я України Раїса Олександрівна Моісеєнко та перший заступник голови Адміністрації Президента України Ірина Михайлівна Акімова під час ІІІ-ої науково-практичної конференції головних лікарів України „Інноваційна система управління охороною здоров’я: галузь, регіон, лікарня”, яка відбулася нещодавно в Києві.

- Більше того – я вважаю, що реформування медицини, яка нині знаходиться в критичному стані, й, зокрема, саме щодо її роботи на первинному рівні надання медичної допомоги необхідно було впроваджувати ще років із десять тому! – висловив думку своїх колег представник делегації від Житомирщини, головний лікар Новоград-Волинського міськрайонного ТМО Василь Миколайович Борис. – Й саме ми, керівники медичних закладів, працюючи щодня й із нашими пацієнтами, й із владою на місцях, найгостріше усвідомлюємо потрібність цих реформ. Адже найбільше відчуваємо, що нині в країні склалася така ситуація, коли - навіть при зростанні фінансування - коштів для надання медичної допомоги населенню не вистачає. Відтак суспільство не задоволене якістю надання медичної допомоги, влада - роботою медичних працівників щодо підтримання належного стану в медицині та належного стану здоров’я населення. Тому потрібно постійно працювати над тим, щоб вирішити цю проблему.

2011-10-20_120728- Проведення зібрання зініціювала Всеукраїнська громадська організація „Всеукраїнська Асоціація головних лікарів”. Проте в його роботі активну участь узяли й представники влади країни…

- Справді, досі ми збиралися й, можна так сказати, самі собі скаржилися, що не задоволені станом справ  у медицині, але ж досі ніхто до наших проблем, до речі, не надто й прислухався. Тим-то й відрадною була участь у нараді першого заступника голови Адміністрації Президента України І. М. Акімової, першого заступника Міністра охорони здоров’я України Р.О.Моісеєнко, президента Національної академії медичних наук України А.М.Сердюка - проблема реформування галузі настільки визріла, що питання винесено на високий рівень. Більше того - ініціатива реформування галузі пішла саме від Адміністрації Президента.

- Їх виступи отримали відгуки серед головних лікарів медичних закладів України, котрі зібралися на конференції?

- Так, адже вони були конкретними й ініціативними. Але, на мій погляд, все ж робиться помилка, що звертається більша увага на пілотні регіони - Донецьку, Дніпропетровську, Вінницьку області та Київ - де, за відповідним законом, здійснюється впровадження реформи. Ми не почули відповідь на запитання: а що ж робити всім іншим областям, які не увійшли до цього переліку? От, наприклад,  у нашому районі вже зроблено, практично, 70-80% від того, що лише пропонується розробити протягом трьох років на прикладі пілотних регіонів. Так, зокрема, ми відокремили надання первинної та вторинної медичної допомоги на рівні міста й району. У нас створена поліклініка для надання первинної медико-санітарної допомоги міським жителям. Є рішення районної ради про створення центру надання первинної медико-санітарної допомоги сільським жителям. Ми відпрацювали весь механізм створення центру та його штатної структури. Відпрацювали штатну структуру амбулаторій загальної практики – сімейної медицини. Нам треба рухатися вперед, але ми не можемо цього зробити, бо не маємо законодавчої бази - закон стосується тільки пілотних регіонів. У нас немає закону, за яким ми могли б далі працювати, щоб фінансувати цей процес. А ми – унікальний район, тому що галузь охорони здоров’я у нас фінансується з двох бюджетів – міського та районного. З міського бюджету фінансуються заклади охорони здоров’я, які знаходяться в місті (з надання й первинної, й вторинної медичної допомоги). З районного ж одна частина спрямовується на фінансування первинної ланки закладів охорони здоров’я, які розташовані в сільській місцевості, а друга надходить, як субвенція, до міського бюджету для фінансування надання вторинної медичної допомоги. Й усі ці механізми нами відпрацьовані. Я хочу сказати, що ми вже можемо створювати прообраз госпітального округу – адже маємо достатню кількість населення (обслуговуємо 106 тисяч осіб), об’єднуємо два бюджети (що в пілотних регіонах лише відпрацьовується). Наш досвід може стати гарним прикладом для наслідування та впровадження у практику. Але відсутність законодавчої бази стає перешкодою на шляху до втілення цих ініціатив.

Крім того, хочу наголосити на тому, що вже давно назріла необхідність розмежування надання первинної та вторинної медичної допомоги. Таким чином покращиться робота лікарів первинної ланки – сімейних лікарів, адже вони переконаються, що від їх ефективної роботи буде більше залишатися коштів на утримання. Й знову - таки це стане стимулом для роботи лікарів вторинної ланки – вузькопрофільних спеціалістів. Вони змушені будуть доводити свою потрібність, вдосконалюватися професійно, адже зараз складно розмежувати їх користь у збереженні здоров’я кожного зокрема пацієнта.

2011-10-20_120739- А чи не бояться цього реформування оті бабусі з дідусями з села? Тобто потенційні пацієнти, котрі вже зараз журяться, мовляв, як же їм доведеться добиратися до району, до цього первинного центру …

- От це якраз і залежить від нас із вами – медичних працівників і засобів масової інформації. Необхідно ширше висвітлювати цю проблему. На жаль, через такий от інформативний вакуум у населення створюється хибна думка, що реформування – це просто механічне скорочення кадрів, закриття медичних закладів у селах. Але це не так! Я впевнений, що процес реформування, зокрема, первинної ланки покращить і наблизить надання медичної допомоги до сільського мешканця. От, наприклад, розглянемо таку ситуацію: якщо ми зараз утримуємо дільничну лікарню з 15-20 стаціонарними ліжками, то можемо переконатися, що ці ліжка задіяні лише … коли починаються холоди - там перебувають люди похилого віку, котрі не мають рідні, яка за ними доглядала б. Їх просто забирають у дільничні лікарні для утримання. В іншу ж пору - надто зараз, коли активно ведуться сільськогосподарські роботи – людей у дільничних лікарнях немає. То це ж не є функція галузі – утримувати ліжка, які в сільському медичному закладі задіяні неефективно. А тим часом на це витрачається дуже багато коштів. Тому, можливо, ці ліжка потрібно передати у відомство органів соціального захисту – тобто необхідна тісна спрівпраця з цією структурою. А на місці дільничних лікарень створити амбулаторії загальної практики – сімейної медицини. Кошти для фінансування галузі все одно передбачені, тож вони надійдуть і до сільського закладу, але можуть бути використані вже набагато ефективніше - на підвищення заробітної плати медпрацівникам, забезпечення їх автотранспортом, аби медпрацівник мав змогу швидше доїхати до пацієнта, медикаментами для невідкладної допомоги. Й мешканці сіл тоді відчують: від того, що немає, наприклад, дільничної лікарні або ж посад, які не пов’язані з безпосереднім наданням медичної допомоги, їм гірше не стало - чим менше буде людей, котрі не задіяні в процесі безпосереднього надання медичної допомоги, тим більше коштів залишатиметься не на утримання закладу, а саме на надання цієї медичної допомоги, що однозначно її покращить і наблизить до кожного жителя.

Це, до речі, стосується й села, і міста. У нас, наприклад, в місті прийнята програма, якою ми вже задекларували відкриття амбулаторій загальної практики – сімейної медицини на його околицях. Це робиться для того, щоб жителі віддаленого мікрорайону могли звернутися до першого спеціаліста галузі – сімейного лікаря. Тим паче, що пацієнт матиме змогу, не турбуючись про переїзд за кілька кілометрів до міськрайТМО, вільно й без черги звернутися до лікаря амбулаторії – так люди відчують, що ця реформа впроваджується саме для них, для їх блага.

- Повернуся до нашої розмови щодо співпраці з органами соціального захисту – на жаль, не секрет, що вони не надто прагнуть, як мовиться, йти на контакт із медициною. Тобто потрібно на державному рівні прописати законодавчі акти, які зачіпали б і це питання.

- І я з Вами погоджуюся. Тому що не може бути лише наша ініціатива – ми не можемо тільки на нашому рівні вирішити цю проблему. Необхідна державна програма з чітко прописаними за цим питанням функціями й нашої галузі, й органів соціального захисту. Коли ми, наприклад, скорочуємо ліжка у нас в лікарні, в дільничних лікарнях, зрозуміло, що ця структура повинна розвиватися в закладах іншого відомства. Тому, наприклад, у проекті закону про госпітальні округи передбачено створення в ньому лікарні невідкладної допомоги, хоспісу, лікарні сестринського нагляду. Але фінансування має бути з бюджету не галузі охорони здоров’я, а соціального захисту. А це вивільнить більше коштів, які виділяються для потреб медицини, саме для надання медичної допомоги, а не на утримання закладів – за що нам зараз дорікають, чому ми, мовляв, утримуємо багато ліжок у системі охорони здоров’я. Та тому, що великою мірою виконуємо й функцію органів соціального захисту, хоспісів – змушені утримувати їх підопічних. Тож так і виходить, що кошти розпорошуються й на те, що ми маємо робити - інтенсивно лікувати - їх, на жаль, не вистачає.

Саме з цієї причини хочу завершити нашу розмову досить гостро: на моє тверде переконання, навіть при великому бажанні й готовності здійснювати реформи, активній співпраці з іншими відомствами та структурами, але без передбачених для цього коштів всі наміри зазнають краху. Без належного фінансування жодна реформа не витримає й не буде впроваджена.

Вікторія

Паламарчук.