ДЕПАРТАМЕНТ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Головні складові реформування системи охорони здоров`я - виваженість та розуміння його необхідності. Визначення їх головними – не випадкове. Адже здійснення процесу вимагає насамперед неабияких коштів, що за нинішніх часів стає досить проблематичним. Тому фахівці галузі, усвідомлюючи, що питання в Україні назріло вже давно, при його вирішенні перш за все прагнуть зробити все для того, аби з максимальною віддачею й максимальною потребою для людей використати наявні ресурси – й людські, й матеріальні.

Підопічні центру в Лебедівці Новоград-Волинського району

 - Відтак кошти, які виділяються для потреб медицини – хоча їх, дійсно, як у нашій області, так і в країні та, зрештою, в усьому світі, звісно, не вистачає – ми повинні використовувати вкрай раціонально. Не забуваючи при цьому, що ні в якому разі не маємо зменшувати доступність та якість медичної допомоги, над чим постійно працюємо. Це – наше головне завдання! – говорить начальник відділу організаційної, лікувально-профілактичної роботи, фармації та маркетингу управління охорони здоров’я облдержадміністрації Валентина Олегівна Грищук. – Загалом же реформування галузі – це процес постійний і розпочався він фактично ще в 90-х роках, коли зменшувалася кількість ліжкового фонду, нарощувалася кількість ФАПів у малих селах, відкривалися лікарські амбулаторії. Фінансисти стверджують – такий-от, так би мовити, ліричний відступ - що для процвітання банків потрібна тиша, а я сказала б, що реформа потребує стабільності. Лише за цієї умови – стабільності в економіці, політиці, інших напрямках життя суспільства – відбуватиметься її реалізація. Цей процес не є миттєвим - сьогодні, наприклад, ми відкрили якісь заклади, створили нові центри й завтра матимемо той чи інший результат – для його досягнення має пройти певний період. Це підтверджує й досвід зарубіжжя, який засвідчує довготривалість процесу реформування. Крім того, нам надзвичайно багато допомогла співпраця з Євросоюзом у проекті, який проводився у нашій області щодо реформування вторинного рівня надання медичної допомоги. Незважаючи на порівняно короткий час його впровадження на Житомирщині, ми набули теоретичних та практичних напрацювань фінансування та управління у сфері охорони здоров’я в Попільнянському районі й переконалися в позитивних результатах змін у діяльності галузі.

- Тож із якими досягненнями підійшли до нинішнього етапу реформування медицини?

- Перш за все ми багато зробили в первинній медико-санітарній допомозі, в розвитку сімейної медицини - більше 75% населення сьогодні охоплено наданням медичної допомоги на засадах сімейного лікаря. На жаль, протягом кількох останніх років темпи цієї роботи дещо знизилися. Причина ж полягає в тому, що свій кадровий ресурс ми вже вичерпали (тобто спеціалістів, котрих потрібно було перепідготувати – перепідготували), а кількість молоді (йдеться, звісно, про сімейних лікарів), яка приходить працювати в медицину, щороку зменшується. Тож для нас сьогодні важливо продовжувати реформування сімейної медицини - до 2015 року показник обслуговування нашого населення сімейними лікарями повинен складати 100%.

Крім того, поступово ми здійснюємо оптимізацію мережі. Й це питання потребує великої виваженості, зокрема, при визначенні, на базі яких фельдшерських пунктів необхідно відкрити лікарські амбулаторії. Так, у нас в області чимало населених пунктів із понад тисячею осіб, котрі й обслуговуватимуться в запланованій там у перспективі відкритій амбулаторії. Разом із тим є й ФП, які обслуговують лише 50-60 осіб населення або вже тривалий час не забезпечені фельдшерами. Нам необхідно вирішити, чи варто продовжувати утримувати такі медичні заклади.

- А як же люди? Й працівники такого ФП – середній, молодший медперсонал, і - зрештою - населення?

- Оце і є завдання, про яке я говорила на початку нашої розмови – будь-які зміни в системі охорони здоров’я не повинні призводити до зменшення доступності та якості медичної допомоги. Тобто потрібно обов’язково думати про людей - хто обслуговуватиме цих жителів? Чи об’єднаємо такий ФП із сусіднім і це буде одна дільниця фельдшерського пункту, чи прикріпимо його до амбулаторії. При цьому дуже важлива інфраструктура – чи матиме пацієнт можливість приїхати до цієї сільської лікарської амбулаторії або хоча б, зателефонувавши, викликати медичних працівників. Тому той напрямок, який зараз розвиває Міністерство охорони здоров’я України щодо розвитку невідкладної медичної допомоги (йдеться про доїзд транспорту), дуже важливий – має бути розвинена інфраструктура та сучасний - а не той зношений, який на сьогодні ми маємо в області - автотранспорт.

- Але на це потрібні - знову ж таки повертаємося до початку розмови – гроші та ще й великі!

- Без грошових вкладень реформа проводитиметься надзвичайно повільно. Так, оновлення обладнання, оснащення лікувальних закладів відповідно до табелів оснащення, придбання санітарного транспорту –  на все це потрібно багато грошей.

- А де їх взяти? Чи розмови про виділення державою коштів залишаться на рівні риторичних до неї запитань?

- Я вважаю, що їх потрібно передбачати в державному бюджеті – хоча б для централізованого постачання дороговартісного обладнання та транспорту. А придбання, наприклад, меблів для медичних закладів, не надто вартісного іншого обладнання все-таки повинно сьогодні проводитися за рахунок місцевих коштів (соромно просити у держави, мовляв, дайте нам якісь столи) – громада має їх вишукувати.

До того ж варто переглянути, чи потрібно сьогодні, наприклад, у лікарській амбулаторії, де немає жодного лікаря, тримати 19 осіб середнього медперсоналу? Чи раціонально використовується їх праця? Ні, ми не маємо в області надлишку кадрів, але цей потенціал необхідно використовувати раціонально. Дуже важливо при цьому пояснити людям, що розумно буде на базі цієї лікарні створити пункт невідкладної допомоги з санітарним транспортом та відповідним персоналом, мати амбулаторію сімейного лікаря та ліжка денного стаціонару. Якщо ж такий малоефективний медичний заклад розташований на території з населенням понад 3-5 тисяч осіб – а переважна їх кількість у нас наразі глибоко похилого віку – варто на його площі передбачити певну кількість ліжок для соціального догляду. На першому етапі, звичайно, їх фінансування, можливо, здійснюватиметься спільно галузями й охорони здоров’я, й соціального захисту. Але в подальшому – оскільки надаватимуть соціальні послуги - вони мають фінансуватися саме з фонду соціального захисту. Наш інститут медсестринства готує медсестер-бакалаврів, котрі й могли б бути завідуючими відділень соціального догляду. Відтак система охорони здоров’я займатиметься наданням медичної допомоги (лікар амбулаторії, на базі якої діятиме це відділення, завжди прийде, огляне цих пацієнтів, призначить необхідне лікування, медсестра виконає відповідні процедури), управління ж соціального захисту – соцільним доглядом.

- Валентино Олегівно, я пам’ятаю в Новоград-Волинському районі проводили виїзну колегію – в одному з його сіл такий заклад успішно діє…

- В селі Лебедівка.

- Але для їх створення має бути тісна співпраця з органами соціального захисту. Проте скільки на цю тему точиться дискусій - майже за три роки з того часу про таку співпрацю й слова не прозвучало.

- Дуже прикро, що прикладом Лебедівки зацікавилися лише окремі райони – а цей заклад діє там уже не перший рік. Він непросто, можливо, створювався, але ж який попит має! Ми бачили з Вами людей, які там перебувають – вони задоволені. А це для нас найголовніше. І якщо я можу сказати, що управління охорони здоров’я, наприклад, Чуднівського, Любарського районів „виходять” на Лебедівку, розпитують, дивляться, як це все відбувалося - такого великого бажання від управління праці я не бачу. Мотиви їхні такі, що за необхідності вони мають будинки-інтернати (геріатричні центри). Але призначення (а відтак і функції) відділень соціального догляду й будинків-інтернатів надто відрізняються. Всі також „кивають” на те, що немає коштів. Я ж вважаю, що просто кожен повинен працювати – займатися своєю справою.

Загалом же хочу наголосити, що реформи не підуть, якщо населення не знатиме, що їх чекає після закриття того чи іншого ФП чи дільничної лікарні. Це викликає тривогу й серед самих медичних працівників – для них сьогодні дуже важливо не втратити роботу. Й це цілком зрозуміло.

Тобто процес реформування галузі повинен відбуватися за тісної співпраці влади з медичними працівниками та громадою.

Ми маємо підтримку й велике розуміння облдержадміністрації та обласної ради, можемо підготувати відповідні розпорядчі документи – але нам не хотілося б, щоб це було, так би мовити, в наказному порядку. Все ж таки хотілося б, аби це визріло і не мало якогось супротиву. Це має йти від громади – люди повинні знати й хотіти проводити ці реформи. Й одним із їх етапів стало створення відділів охорони здоров’я в районах. Років зо п’ять, напевно, ми говорили, що вони потрібні - комусь це подобалося, комусь ні, але їх створення впроваджувалося дуже повільно. Більше того – хоча одним із пунктів розпорядження голови облдержадміністрації про структурну перебудову галузі охорони здоров’я й було створення цих відділів, влада на місцях із втіленням його в життя не надто поспішала.

Й зрушилося це питання завдяки проведенню кількох робочих нарад під головуванням заступника голови облдержадміністрації В.С.Балюрка - з жовтня 2010 року та січня 2011 року, як я вже Вам розповідала в одному з інтерв’ю, майже в усіх районах ці відділи розпочали свою роботу (не вдалося переконати лише владу Житомирського району, міст Бердичева та Коростеня - але я думаю, що час покаже доцільність їх створення).

- Валентино Олегівно, чи змогли за такий невеликий проміжок часу існування відділів їх начальники визначитися з полем своєї діяльності? Чи мають підтримку місцевої влади?

- Ви знаєте, під час нещодавнього короткотермінового семінару з ними переконалася, що люди налаштовані на працю. Але, на жаль, змушена відзначити, що не в усіх районах вони зустрічають розуміння влади. Ми будемо знову звертатися до В.С.Балюрка з проханням на одній із нарад із головами райдержадміністрацій ще раз порушити питання щодо відділів охорони здоров’я. По-перше, в цих відділах має бути як мінімум три посади. Крім того, нам було дуже прикро почути скарги про те, що в деяких районах відділи охорони здоров’я не мають кабінету, обладнання, комп’ютера. Я розумію, можливо, купити комп’ютер і провести телефонну лінію за день складно. Але знайти кабінет у великих приміщеннях райдержадміністрацій і забезпечити його хоча б меблями – це досить реально. Й коли в районах виникають такі питання, мене насторожує позиція місцевої влади, мовляв, ви хотіли відділ – ми його створили, а тепер побачимо, що ви напрацюєте. Прикро іноді чути від представників влади районів: відтепер медициною у нас керує начальник відділу охорони здоров’я, а що буде робити головний лікар? Але ж ми рухаємося вперед, ми хочемо реформувати галузь, щоб був сьогодні замовник і постачальник медичних послуг – розділити ці поняття. А головному лікареві завжди вистачатиме роботи, тому що в нього основним повинне бути питання якості лікування. Я думаю, що ми виважено підійдемо до вирішення цих проблем і все-таки свої кроки намітимо й отримаємо те, до чого прагнули.

Проте головне, що нас стримує сьогодні – має бути законодавчо прописано буквально кожен крок будь-якого перетворення (от, наприклад, того ж центру первинної медико-санітарної допомоги як окремої юридичної особи - наразі це структурні підрозділи ЦРЛ, міських лікарень). Інакше ми можемо мати неприємності від фінансових перевіряючих органів.

- Чекайте, що ж виходить – реформування йде фактично повним ходом, бо ж проводиться вже не перший рік, а законодавчо не підкріплене?

- Справді, напрацьований цілий ряд документів, але вони знаходяться в стадії проектів. Є проект наказу про затвердження статуту юридичної особи – центру первинної медико-санітарної допомоги, проекти про госпітальні округи. Але вони сьогодні знаходяться на громадському обговоренні і тільки після відповідного узгодження, затвердження  будуть прийняті. Що дозволить нам, наприклад, у 2012 році вже створювати окремі юридичні структури – центри первинної медико-санітарної допомоги.

І все-таки ми маємо сьогодні певні позитивні зміни й раді їм. Як би не було фінансово складно, але ми рухаємося вперед.

- І хоча всі ці юридичні питання ще в законопроектах, на медицину грошей виділяється вкрай недостатньо й роботи попереду ще багато, але – чи є перспектива?

- Перспектива сьогодні є. Незважаючи на фінансові нестатки, люди працюють – є все ж таки ентузіасти в медицині. Можливо, спрацьовує наш менталітет – у дуже багатьох випадках медичні працівники все-таки в своїй роботі керуються якимись духовними началами. Й це вселяє тверде переконання, що визначеної мети ми зможемо досягнути.

Вікторія Паламарчук.