«Нема на світі півціни, нема на світі півлюбові»

Юрій Якович Галінський, Заслужений лікар України, дільничний педіатр Житомирської дитячої міської лікарні (1977 р.), завідуючий дитячою поліклінікою №2 Корольовського району (1978-1984 рр.), заступник головного лікаря ЖДМЛ з питань поліклінічної роботи (1984-1987 рр.), заступник начальника Житомирського обласного управління охорони здоров'я з питань материнства та дитинства (1987-2005рр.), з липня 2005 по серпень 2018 р.р. очолював обласний центр профілактики і боротьби зі СНІДом. Пішов з життя 29 листопада 2019 року.
1
Про Юрія Яковича Галінського важко говорити в минулому часі, це був один із яскравих і шанованих організаторів охорони здоров'я на Житомирщині, авторитетна людина в середовищі педіатрів України. За його ініціативи і активної участі в області свого часу було впроваджено нові сучасні напрямки охорони здоров'я жінки та дитини. Його безперечна заслуга в тому, що лікарі області мали змогу вивчати кращий досвід лікувальних закладів держави і застосовувати його в себе.
Він був гарним чоловіком, доброю та комунікабельною людиною, кваліфікованим лікарем, гарним сім'янином, великим патріотом України. Юрій Якович одночасно володів різнобічними талантами – любив і розумів мистецтво, спорт, але найвизначніше в цьому – хист лідера, організатора, любов до дітей, повага до людей і відповідальність у роботі.
Природа щедро наділила його чудовим даром – почуттям гумору. З ним кожен почувався легко й невимушено, він дивовижно вмів підняти настрій, вселити віру й надію.
За професіоналізм і товариськість його цінували колеги, за вміння й людяність поважали хворі, і це не просто слова.
Юрій Якович Галінський розпочинав свою професійну діяльність у Житомирській дитячій міській лікарні дільничним педіатром у 1977 році, а лікарем став волею долі. Після школи працював на заводі в Радомишлі токарем, слюсарем, чудово грав на баяні, захоплювався спортом. Ще в школі став кандидатом в майстри спорту з тенісу, визнаним футболістом у районі та області.

Якось під час футбольного матчу одержав травму і потрапив до лікарні. Біля нього чаклували лікарі-хірурги Будникова і Мікульський. І, перебуваючи кілька днів там, Юрій спостерігав, яка то складна, часто до сьомого поту, професія лікаря. Але ж і яке то щастя – почути «спасибі» від хворого, якому повернув здоров'я.

Цей випадок став вирішальним у виборі професії. По закінченні служби в армії Юрій вступає до медичного інституту на педіатричний факультет. Дехто, посміюючись, тоді говорив: «Он який здоровань, тобі б травматологом краще стати, там сила потрібна». А Юрко, всміхаючись, відповідав: «Діти теж сильних люблять, а я люблю малих». Після вишу дісталася йому, як дільничному педіатру, «околиця Мальованка» в Житомирі. Знали молодого спеціаліста в кожному домі, де була дитина. А малі, особливо хлопчики, в дяді-лікарі душі не чули – називали його «дядя доктор Айболить».
А згодом, уже ставши, як жартуючи називали його колеги, «начальником мікрорайону» – це коли він в Корольовському районі очолював дитячу поліклініку, наголошував: «Діти нашої поліклініки – це наші діти. Я довіряю кожному з вас і хочу, щоб вам, як медикам, довіряли батьки наших дітей».
Працював легко, невимушено, з посмішкою, зацікавлюючи людей. Сформував прекрасний колектив. А це було непросто: район діяльності поліклініки – новобудови, гуртожитки, багато дітей віком до року. Його поважали в районі й у місті, його любили в колективі лікарні. В карточках нагляду за дітьми першого року завжди першою стояла фраза щомісячного медичного запису: «Ребенок улыбается».
Запровадив Юрій Якович, як сам казав, «демократизм». «Радились завжди, а рішення приймав я сам, при умові беззаперечного виконання кожним своїх функціональних обов'язків».
2
У колективі поліклініки мікрорайону його поважали і любили. Коли в квітні 1986 року «вибухнув» Чорнобиль, Юрій Якович, працюючи уже на іншій посаді, перед від'їздом у потерпілу зону заїхав туди, до «своїх» працівників, які ставали рідними.

«Зустрічали його, і проводжали його – хто як сина, хто як брата. На дорогу, як водиться (і по тодішній діючій інструкції), принесли хліб, сало, самогон, віддали весь запас спирту, – розповідала старша медична сестра поліклініки Л.І. Бульба, – у багатьох на очах були сльози, а старші за віком жінки, хрестили його, водія та від'їжджаючу машину».

У ті роки склалась дружба трьох чоловіків, трьох керівників, трьох педіатрів: головного лікаря Житомирської дитячої міської лікарні В.Й. Башека, якого теж уже на жаль немає, тодішнього заступника з поліклінічної роботи В.Ф. Марченка та Ю.Я. Галінського, – дружба перевірена і підтверджена життям та професійними справами.
Активна життєва позиція Ю.Я. Галінського, його організаторські здібності у націленості на виконання завдань охорони здоров'я дітей були оцінені Житомирською міською владою та облздороввідділом і досить швидко. В 1983 році йому було довірено керівництво будівництвом нової, довгоочікуваної та необхідної в місті дитячої міської поліклініки. Їздив, дивився, порівнював, вибрав проєкт, побудував. В травні 1985 року постала прекрасна, сучасна, світла, з операційними залами, з басейнами, з прекрасними холами, з кабінетами, оснащеними сучасною апаратурою, поліклініка – його «дітище».
І Ю.Я. Галінський обійняв посаду заступника головного лікаря Житомирської дитячої міської лікарні з поліклінічної роботи. Методично, але легко і швидко, з оновленим колективом, з «ходу», як кажуть, організував роботу служб і вводив новації. Запрацювало відділення відновного лікування, відкрито денний хірургічний стаціонар (вперше в Україні), кабінет здорового способу життя та кабінет здорової дитини та багато чого іншого.
Головним лікарем ДТМО з листопада 1979 року працював Володимир Йосипович Башек. А найпершими, безпосередніми помічниками головного лікаря були В.Ф. Марченко, А.В. Кузнєцова та Ю.Я. Галінський. Цікавим був такий факт. Володимира Йосиповича представляли, як нового головного лікаря, на медичній раді лікарні. Щирий за натурою, Володимир Йосипович, зачувши, що в місті така велика кількість дітей, взявся за голову: «Як? В Олевську було 6000 дітей, то я не спав ночами. А тут 60 тисяч!»
Тут піднявся, як завжди, усміхнений, з почуттям гумору Юрій Якович Галінський, за ним – Віктор Федорович Марченко і разом: «А ми?», ¬– і стали поряд з Башеком. Це було так достойно, так по-чоловічому. І одразу всім подумалось – у педіатрію міста прийшли справжні чоловіки. І тут же з гурту лікарів хтось озвався: «Анно Василівно! А Ви?» Стала й Кузнєцова коло них під добрі усмішки та схвалення медпрацівників.

Заступником начальника Житомирського обласного управління охорони здоров'я з питань материнства та дитинства став на другий рік після чорнобильської трагедії (його ділові якості проявились у Народичах, де з перших днів аварії обстежував жителів разом з тодішніми головним хірургом і головним терапевтом З.М. Парамоновим і В.І. Мальцевим).

Ось так і почалися тоді нелегкі будні очільника, відповідального за здоров'я жіноцтва та дитинства Житомирщини Юрія Яковича Галінського. Понад 440 тисяч жінок дітородного віку й 340 тисяч малюків, Чорнобильська аварія та її наслідки і відповідно проблеми. Разом з колегами (В.Ф. Марченко, В.Й. Шатило, В.І. Пономаренко) взялися за впровадження нових методик лікування й профілактики, побудували багатопрофільну Житомирську обласну дитячу лікарню. Працювали на виконання державної програми, виконуючи передбачені соціальні аспекти для дітей та жінок.
Однією з найактуальніших проблем, котру додала аварія на ЧАЕС, було оздоровлення потерпілих дітей.
Розмірковували: «Вивозити дітей в Крим і за кордон – не всім корисно та й по кишені б'є». І ось тоді начальник управління охорони здоров'я З.М. Парамонов, його заступник Ю.Я. Галінський при постійній та великій фінансовій допомозі Житомирської облдержадміністрації взялися за створення місцевої бази оздоровлення. За короткий час було відкрито кілька чудових санаторіїв, роль яких для малечі з північних районів важко переоцінити.
Багато про що в охороні здоров'я області, можна сказати, було зроблено вперше в Україні. Недарма ж на базі обласної дитячої лікарні було проведено кілька всеукраїнських різнопрофільних науково-практичних конференцій.
У 1992 році на досвіді неонатального центру обласної дитячої лікарні (головний лікар В.Ф. Марченко) в Житомирі при підтримці обласної державної адміністрації, республіканського позаштатного неонатолога О.М. Сулими було проведено республіканську (за участю деяких зарубіжних гостей) конференцію з організації медичної допомоги новонародженим. Конференція вперше була проведена на українській мові, була заслухана доповідь про українські родинні засади здоров'я жінки і новонароджених.
Ю.Я. Галінський вперше підняв питання про забезпечення медичної реабілітації дітей-інвалідів, їх диспансеризацію. Як наслідок, утворились центри реабілітації таких дітей.
І все ж, основна його увага була направлена на неонатологічну гілку педіатрії та спеціалізовану дитячу службу в області. Особливо багато зусиль він доклав, прогнозуючи, консультуючись з організації одного з перших в Україні, відкритого в 2001 році, обласного центру охорони здоров'я матері та дитини, а при ньому згодом запрацював центр планування сім'ї та репродуктивного здоров'я (головний лікар Ю.Р. Вайсберг).
Працював Юрій Якович у системі охорони здоров'я дітей самовіддано, як сам говорив – «з любов'ю до дітей», опираючись на депутатський медичний корпус в обласній раді, на колег-медиків, районних спеціалістів з педіатрії та акушерства. Та ще на свою гарну родину – авторитетних батьків–агрономів, дружину Ніну Ігорівну – педагога за фахом. Вони виховали двох славних дітей, мають гарних онуків.
На запитання: «Як так сталося, Юрію Яковичу, що Ваша професійна стежка відразу розпочалась керівничими посадами та вирішенням вагомих проблем і справ?» – відповідав, посміхаючись, як завжди з гумором: «Справа в тому, що не я знаходив ті справи, а якраз справи знаходили мене. А все починалось зі школи. Директор П.В. Жудра, якого дуже поважали люди і якого я не забуду ніколи, сказав: «Юрко, на тобі в школі спортивна команда». Все. Організував. Була відома в області команда. Став кандидатом у майстри спорту. На заводі – художня самодіяльність, спорт. В армії – ракетні війська стратегічного призначення. І так далі...

Закінчив інститут. Житомирська дитяча міська лікарня. Головний лікар Т.Ф. Лаврентьєва котрогось дня: «Юрію Яковичу, потрібно виставити команду на обласні спортивні змагання». Організував. Команда тоді привезла багато грамот та перші місця. Тріумф у лікарні. Ніхто не очікував... А через деякий час Тамара Федорівна знову: «Юрію Яковичу! Новий житловий район міста, нове приміщення поліклініки. Потрібно налагодити медичне обслуговування дитячого населення, сформувати колектив працівників...» Все. Справа – є, ціль – визначена. Пішов працювати.

А далі... все складніші та вагоміші справи знаходили мене, точніше їх мені підкидало життя. Я любив їх, ці справи, бо люблю думати, люблю творити, люблю людей.

galinskiy_bondarchuk

Юрій Якович завжди говорив: будь-якій справі потрібно віддаватись сповна, потрібно працювати і творити з любов'ю, бо, як кажуть люди, як у пісні співається: «Нема на світі півціни, нема на світі півлюбові». Ця пісня була його улюбленою, вона ж і стала девізом усього його життя. Після прощання з Ю.Я.Галінським в Житомирській обласній дитячій лікарні, його поховали в останні дні листопада на Корбутівському кладовищі міста Житомира. Таких людей не забувають...

Тамара Архипчук.