ДЕПАРТАМЕНТ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Минає 125 років від дня народження Олександра Федоровича Гербачевського -  Героя Соціалістичної Праці, видатного хірурга, організатора охорони здоров’я Житомирщини,  засновника і головного лікаря обласної клінічної лікарні, заслуженого лікаря України.

Серед нововведень О.Ф.Гербачевського – комплексне лікування хворих за допомогою реформованих ним фізичних методів, використання методу переливання крові, розробка і впровадження методики диспансеризації хірургічних хворих, відкриття діагностичного, терапевтичного та нейрохірургічного відділень обласної лікарні, інші досягнення.

В очах своїх співробітників Олександр Федорович назавжди залишиться легендарною особистістю, людиною, яка сповна віддавалася своїй улюбленій справі й вимагала  того від  інших. Пропонуємо вам спогади лікарів, котрі особисто знали О.Ф.Гербачевського.

Лікар-ендокринолог Зоя Олексіївна Дьяченко нині приймає хворих у новій консультативно-діагностичній поліклініці обласної клінічної лікарні ім. О.Ф. Гербачевського. Вона – провідний спеціаліст із великим досвідом, допомогла вилікуватися багатьом пацієнтам.

Після закінчення медичного інституту Зоя Олексіївна в 1964 р. почала працювати терапевтом у новоствореному дитячому відділенні обласної лікарні.

-Головний лікар Олександр Федорович і його заступник Олександр Федосович Мартинюк брали активну участь в організації цього відділення, - розповідає З.О. Дьяченко. – Обласна дитяча служба саме зароджувалася, тому  дитячому відділенню приділялося дуже багато уваги. Тоді були важкі часи, а потрібно було організувати для дітей добре харчування та обслуговування. Наше відділення поступово розширювалося і врешті ми перейшли в новий корпус. Раз на тиждень Олександр Федорович разом зі своїм заступником та головною медсестрою проводили огляд усіх пацієнтів, які лежали в палатах лікарні. Наш медичний заклад тоді був відносно невеликим і Олександр Федорович фактично знав усіх хворих, особливо хірургічного профілю. Зокрема, дитячому відділенню надавав великого значення і  пацієнти пос-тійно були під його наглядом. До речі, коли дитяче відділення перевели в новий багатоповерховий корпус, де були ліфти, Олександр Федорович, хоча вже був немолодою людиною, ніколи не користувався ними і завжди піднімався сходами.

Потім я перейшла працювати в ендокринологічне відділення. Через кілька років Олександр Федорович пішов із посади головного лікаря і став головним консультантом лікарні (слід зазначити, вже в дуже поважному віці). Ми тоді були у відділенні молодими спеціалістами і завжди запрошували Олександра Федоровича на консультації. Коли він приходив до нас, то завжди запитував: «Чи потрібна моя консультація?» Звісно, вона була дуже потрібною. До лікарів-ендокринологів тоді направляли хворих із різними патологіями – серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту та іншими. Траплялися випадки, коли пацієнту потрібне було термінове хірургічне втручання і його одразу переводили до хірургічного відділення.

Також Олександр Федорович, ще будучи головним лікарем, їздив із медичними бригадами в райони області. Причому сідав разом із лікарями, а не поруч із водієм, і в дорозі розмовляв із ними. Постійно ділився з молодими спеціалістами своїм досвідом, був наставником інтернів.

Довелося мені працювати й черговим лікарем. Тоді лікарня була невеликою, і серед лікарів не було такого поняття, як «це твої хворі, а це – мої». Якщо траплявся важкий випадок із пацієнтом,  і Олександр Федорович казав, що треба прийти й оглянути хворого, вирішити його долю – всі лікарі одразу приходили і робили свою справу.

Олександр Федорович був дуже культурною, вихованою людиною, ніколи не підвищував голосу,  не вживав нецензурної лексики. Своєї   мети  він добивався поступово, не поспішаючи. Інколи Олександр Федорович бував суперечливий, і його по-різному сприймали. До нього слід було звикнути, і ті, хто його знав, ніколи не конфліктував. Завдяки Олександру Федоровичу в нашій лікарні було багато кандидатів медичних наук, дехто з них перейшов працювати в різні інститути України та Росії.

Коли Олександру Федоровичу як головному лікарю потрібно було прозвітувати перед колективом лікарні про роботу за півріччя, рік, то він ніколи не перетворював свою доповідь на констатацію «голих цифр», хоча статистика була дуже позитивною.  Він просто розповідав про досягнення того чи іншого лікаря в організації певної служби, проведенні нової операції, написанні наукової роботи.

Олександр Федорович спрямовував усю свою енергію на розбудову обласної лікарні та сприяв розвитку медичної мережі в усій області. Він мав великий вплив, його цінувало  тодішнє керівництво  країни.

О.Ф.Гербачевський міг у лікарні днювати та ночувати, він вважав, що в медицині всі повинні так віддаватися своїй роботі. Багато його підлеглих теж так само відносилися до своїх професійних обов’язків: залишалися на робочому місці після закінчення робочого дня, могли в будь-який час приїхати до лікарні, якщо їх викликали.

Пам’ять про Олександра Федоровича – світла. На відстані  років згадуєш про нього як про святу людину – в медицині й буденному житті.

О.Ф. Гербачевський часто повторював своїм підлеглим-лікарям: «У хворобі буває по-різному. Недуга не завжди перебігає типово, все залежить від особливостей організму. Лікарям іноді здається, що це одна хвороба, але враховуючи особливості організму, це може бути зовсім інше захворювання. У медицині може бути не лише два на два – чотири, а й три та п’ять.  Цю настанову Зоя Олексіївна запам’ятала на все життя і ділиться з нею зі своїми молодими колегами.

Лікар-хірург хірургічного відділення № 1 Житомирської обласної дитячої лікарні, лауреат премії ім. О. Ф. Гербачевського Борис Антонович Мельник із величезною гордістю згадує, що йому довелося попрацювати із О.Ф.Гербачевським.

-Мені, на той час молодому спеціалісту, пощастило асистувати Олександру Федоровичу під час операцій, - розповідає Б.А.Мельник. – Як хірургу, було дуже важливо відчути радість спілкування з ним. Олександр Федорович був дуже добрим та людяним. За 50 років на посаді головного він жодного лікаря не звільнив, не виголосив йому догани, хоча траплялися суперечливі випадки. З кожним медпрацівником, який приходив до лікарні на роботу, Олександр Федорович  проводив особисту співбесіду. Перш ніж запросити до себе хірурга, довго за ним спостерігав. Він дуже турбувався і переживав за тих лікарів, у яких бачив перспективу. Випадок, який мене вразив і вражає донині – це коли Олександр Федорович, на той час почесний консультант обласної лікарні, Герой Соціалістичної Праці, вже у похилому віці пішов «на поклін»  до чиновників Житомирської міської ради, щоб «вибити» житло для сім’ї молодого хірурга-інтерна. Здавалося б,  навіщо  Олександру Федоровичу особисто  турбуватися про родину інтерна. Але він проникся чужими проблемами і зробив усе від нього  залежне, щоб молодому спеціалісту виділили житло.

Лікар відділення торакальної хірургії Іван Миколайович Данилюк вже 35 років працює в обласній клінічній лікарні. Вперше він прийшов у сюди, як лікар-інтерн у 1975 році. Таких молодих лікарів, які проходили інтернатуру на той час було дванадцять чоловік і Олександр Федорович, а він на той час був головним консультантом обласної лікарні, проводив із ними заняття. На той час Олександру Федоровичу було вже трохи за дев’яносто років. У своїх спогадах Іван Миколайович розповів наступне:

- Коли на практиці зустрічались незрозумілі для діагностики, тяжкі випадки хвороби, Олександр Федорович казав: «Пішли, будемо розбиратись». І це дуже нам допомагало. У нього за плечима був величезний досвід роботи головного лікаря, який суміщав цю посаду з безпосередньою роботою в операційній, а зараз рідко таке буває. Тож такі консультації були надзвичайно цінними, бо не завжди по молодості, та й, що там говорити, іноді й по старості не можна розібратись із тим діагнозом. Олександр Федорович часто розповідав про випадки із своєї практики, які тяжко піддавалися діагностиці. І вчив як діагностувати, як лікувати і взагалі, який має бути підхід до хворого. У нього був улюблений вираз – «якщо після бесіди з лікарем хворому не стало легше, то у цього лікаря не треба лікуватися». Мені самому подобаються ці слова і я переношу їх на свою практику та часто запитую пацієнтів, чи їм стало трошки легше? Адже дійсно, вже після самої бесіди хворому має стати легше, значить, він повірив у лікаря і вже можна далі назначати медикаментозне лікування.

Про саму роботу Олександра Федоровича Гербачевського варто сказати те, що був він хірургом широкого профілю. На той час ще не було спеціалізованих хірургічних відділень, а була загальна хірургія, де оперували шлунок, легені, стравохід, поранення тощо. Олександр Федорович також їздив оперувати по ра-йонах. Крім загальнопрофе-сійних якостей О. Ф. Гербачевський мав достойні  загальнолюдські риси, які допомагали йому в роботі і в спілкуванні з колегами.

- Головна його риса – інте-лігентність – згадує Іван Миколайович Данилюк. – Він був інтелігент з інтелігентів. Олександр Федорович ніколи не підвищував голосу, ніколи не грубіянив. Він завжди дуже коректно вмів говорити і з хворими, і з лікарями. Його учні унаслідували  такі риси. Гуманність, доброта, порядність загальнолюдська і лікарська були для нього на першому місці. І не було ніякого поділу у спілкуванні: від санітарочки до лікаря, і до головного лікаря, який приїздив з району.

Олександр Федорович постійно вчився – продовжує Іван Миколайович, – їздив з цього приводу за кордон, привозив нові книжки. Він все життя вчився! У нього була «світла» голова, навіть коли йому  було  вже за дев’яносто. Він нічого не забував. До того ж, був віруючою людиною.

Олександр Федорович Гербачевський увесь час був зайнятий своєю професією.

- З ранку до вечора він був на роботі, – згадує Іван Миколайович Данилюк. – Ось позаймається з нами, інтернами, а далі іде в інші відділення. Всі його учні, ті лікарі, які прийшли молодими, коли він був головним лікарем і яких він «ставив на ноги», стали «великими людьми» - завідувачами відділень, головними спеціалістами області тощо. У Олександра Федоровича був дуже спокійний характер. Хто зустрічався з цією людиною, хто пройшов «школу Гербачевського», той увібрав у себе доброту, людяність і порядність. Все це передалося і його учням.

Лікар-отоларинголог, яка нині працює в консультативно-діагностичній поліклініці Циля Борисівна Зарудь, зуст-рілась вперше з Олександром Федоровичем Гербачевським у смт. Попільня Житомирської області.

- Після закінчення інституту, – розпочала свою розповідь Циля Борисівна, – я працювала з чоловіком у Попільнянській лікарні. Гербачевський приїздив туди, оглядав лікарню, розпитував, бесідував. Він був дуже спокійною людиною, високої культури. За весь той час, за який я його знала, а це з 1961 року, він ні разу не підвищив голосу ні  на працівників, ні тим більше на пацієнтів. Як нам потім сказали, виявляється, він закінчив духовну семінарію, а його батько був священиком. Тоді й стало зрозуміло, звідкіля взялася така культура, така витримка, таке ставлення до людей. Таким було моє перше враження, коли ми зустрілися. Потім, у 1962 році, я приїхала на курси спеціалізації з лор-практики у обласну лікарню, а він тут займав посаду головного лікаря. Він дуже добре приймав молодих лікарів, допомагав їм, завжди давав поради. У нас в лікарні було прийнято збирати консиліум на випадок, коли траплявся тяжкий хворий. На нього обов’язково запрошувалися молоді лікарі, щоб вони навчалися. І це було дуже приємно. Він завжди запитував, чи є якісь претензії,  проблеми? А лікарям, які нас вчили, казав: «Це ваша зміна, ви повинні навчати їх добросовісно». Завжди говорив нашим завідуючим, щоб вони давали робити молодим лікарям операції, адже, поки своїми руками не зробиш – не навчишся.

Вже у 1968 році Цилю Борисівну перевели з Попільнянської лікарні, де вона пропрацювала більше шести років, до  Житомирської обласної лікарні і тоді Олександр Федорович став її безпосереднім керівником.

- Він дуже добре мене прийняв – розповідає Циля Борисівна. –  О. Ф. Гербачевський був дуже високоморальною людиною. Якщо у когось були проблеми, завжди можна було до нього звернутися, і він знаходив вихід із ситуації на користь співробітників. Таких керівників ще пошукати треба. Він, до того ж, був удостоєний звання Героя Соц. праці, хоч і не був членом партії, добивався, щоб були будматеріали для лікарні. Люди його дуже поважали. Всі знали, що під час війни він допомагав партизанам, лікував їх, передавав у ліс перев’язувальний матеріал. У нас працювали лікарі Патлай і Потопнін. Цих двох лікарів Олександр Федорович забрав із табору військовополонених, який знаходився на околиці Житомира, мотивувавши тим, що ці люди йому потрібні. Ці лікарі завжди згадували, як він звільнив їх з табору. Вони стали обласними спеціалістами і хорошими лікарями.

Люди завжди ішли на зустріч О. Ф. Гербачевському. Житомирська обласна лікарня раніше була базою Всесвітньої організації охорони здоров’я, тому туди часто приїздили делегації лікарів з різних країн.

І як він їх красиво приймав! – згадує Циля Борисівна. – Все за свій рахунок. Розповідали   бухгалтери, що Олександр Федорович просив  вирахувати з його заробітної плати, щоб пригостити делегацію. Він був людиною з великої літери не тільки як організатор охорони здоров’я, а й просто як людина.

Олександр Федорович був із тих, кого називають довгожителями. Із спогадів відомо, що він обмежував себе у їжі, ніколи не пив спиртного і не палив. Завжди сварив лікарів, які мали зайву вагу.

-«Дід», так ми його називали, був дуже рухливий – продовжує розповідати Циля Борисівна Зарудь. – Кожну п’ятницю він робив обхід всіх відділень лікарні. Олександр Федорович був дуже витриманим і поміркованим у всьому, тому, ймовірно,  так довго прожив. Однак, і  генетика тут теж має значення. Ми брали з нього приклад, як потрібно відноситись до людей - з добротою, не рубати з плеча, а завжди розібратися і намагатися людині допомогти.

Матеріали сторінки підготували:

Оксана Конопляста

і Марія Хімич.

Пам`ятник  О. Ф. Гербачевському                             Розмова з молодими колегами, травень 1990р.